ХЕРУВИ́М, а, ч.
1. У біблійній символіці — надприродна шестикрила істота з очима на всьому тілі; у християнському віросповіданні — ангел вищого чину. В ту пору із неба Веселі й гучні Святих херувимів Летіли пісні (Щог., Вибр., 1958, 330); Мені здавалося, що величні звуки міді тримають мене на своїх хвилях, а поруч мене літають невидимі херувими (Мик., Кадильниця, 1959, 32); *У порівн. Ладану хлопець не жалів і, завдяки його ревності, дим стояв у церкві хмарою, і Ганна пливла в тій пахучій хмарі, як херувим (Гончар, Таврія, 1952, 384); // Зображення цього ангела в образі вродливого юнака, дитини або дитячої голівки з крилами. Багато на покуті ікон було розмальованих, і роблених квіточок, і херувимів (Вовчок, VI, 1956, 244); *У порівн. Як божий день — вона ясна, Як херувим — вона вродлива, І безтурботна, і мінлива, Як в небі зіронька нічна (Черн., Поезії, 1959, 87).
2. перев. мн. Церковна пісня, яка починається цим словом. Перед очима її церква .. Співають херувими; а їй під груди щось підкочується, лізе з горла і так хочеться крикнути дико (Коцюб., І, 1955, 278}.
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 11. — С. 50.