ХИЛЯ́ТИ, я́ю, я́єш, недок., розм.
1. перех. Колихати, хитати, гойдати. Та вітер повіває, билину хиляє (Чуб., V, 1874, 208); В садочку вітоньки гне буря, хиляє, Листки рве так ніжні, слабі так, мов ти, І квіти нещадно зриває (У. Кравч., Вибр., 1958, 207); // Нагинати, опускати. Тільки ж мені пари, що дівчина Галя. По саду гуляла, вишеньки хиляла, ягідки зірвала, в пучечки зв’язала (Укр. нар. пісні, 1, 1964, 160); *Образно. Голови недоля вниз хиляє (Фр., X, 1954, 61).
&́9671; Сон хиля́є кого — те саме, що Сон хи́лить (див. хили́ти). Сон хиляє її, а з саду доноситься регіт (Мирний, III, 1954, 150); Вона вже кілька ночей спала дуже потроху і тепер почувала, що сон так і хиляє її: от-от упаде й засне, на вулиці (Гр., II, 1963, 274).
2. перех. і неперех., перен. Те саме, що хили́ти 3. — Та й добра ж у вас слив’янка! Така смачна, що я, мабуть, не швидко оце вирвусь з вашої хати,— сказав Млинков-ський, хиляючи наливку (Н.-Лев., III, 1956, 186); Був тут.. один молоденький, личко біле, ручки маленькі, як у панянки, і червонів чуть що завжди як панянка; до горілки не міг навернутись. А якби ви побачили, як через півроку хиляв!.. (Вас., Незібр. тв., 1941, 170); Льотчики жартували, співали пісень, старші навіть потроху хиляли із заповітних фляжок (Перв., Дикий мед, 1963, 16).
3. неперех. Вештатися, тинятися. Чорною марою тиняється вона по тому сліду, хиляє то направо, то наліво, куди він поверне (Мирний, IV, 1955, 305).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 11. — С. 57.