ХИ-ХИ́, ХІ-ХІ́, ХИ-ХИ-ХИ́, ХІ-ХІ-ХІ́, виг.
1. Звуконаслідування, що означає звук від сміху. — Хи-хи-хи! — зареготавсь о. Хведор (Н.-Лев., І, 1956, 119); Продекламував Бараболя і розсіяв своїх кілька поганеньких «хи-хи» (Стельмах, II, 1962, 256); *Образно. Він пошепки розказав їй, що чув од Дорі, і обоє довго осміхалися до себе очима.— Хе-хе! — Хі-хі! (Коцюб., II, 1955, 368); Писар подивився на суддю, потім на багача і собі: — Хі-хі-хі!.. (Казки Буковини.., 1968, 15).
2. розм. Уживається як присудок за знач. хихи́кати, хіхі́кати. — Тут дихати не можна, а ви хи-хи, ха-ха! (Довж., І, 1958, 478); — Ця Степка всім голови позакручувала… А я не вмію з хлопцями так, як вона … Хі-хі та хи-хи… (Зар., На.. світі, 1967, 320).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 11. — С. 68.