ХЛИПКИ́Й, а́, е́, розм.
1. Грузький, тванистий. Хоч десять кроків, хоч п’ять кроків — аби відчути під ногами твердість, а не хлипку ріллю, в яку, здається, ввійшов би з головою, коли б не рухався вперед, а зупинився на місці! (Гончар, III, 1959, 134).
2. перен. Те саме, що кво́лий 1. В приміщенні було повно білого гусячого пуху.. — З усього готелю постягували [фашисти] пуховики,— зауважив Роман.— І на себе, і під себе. Відстріляється, і в пір’я — грітися. — Така вже раса хлипка (Гончар, III, 1959, 261); // Безвольний, слабохарактерний. Тільки крутий з горбинкою ніс, ..випнуте чоло з навислими бровами говорили про те, що Гнат Сторожук не з тих покірних і хлипких людей, з яких можна мотуззя сукати (Кол., Терен.., 1959, 71).
3. Супроводжуваний хлипанням. Витерши очі, перевівши тяжкий, хлипкий подих, додала [мати] гаряче, пристрасно, вкладаючи в слова всю силу, яка ще в ній теплилася: — Учись! Учись, синку, доки я ще є в тебе (Ряб., Жайворонки, 1957, 218).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 11. — С. 77.