ХЛЬОСТКИ́Й, а́, е́.
1. Який сильно, дошкульно б’є. І переможця сміх Мене ударив, як хльосткий батіг (Павл., Бистрина, 1959, 209).
2. Який сильно хльоскає, шмагає по чому-небудь (про дощ, сніг, вітер і т. ін.). Я був сином степу, сином ріллі і кураю, хльостких осінніх дощів і споконвічної бідності (Чаб., За півгодини.., 1963, 14); По вчорашній горобиній ночі з хльосткою грозою і блискавицями — спека (Літ. Укр., 13.IX 1974, 4).
3. перен. Який глибоко вражає, висловлений з влучною, часто образливою прямотою; гострий, дошкульний. Коли замість слів.., хльостких і спокійних одночасно, почуємо істеричну лайку — значить, не все гаразд (Еллан, II, 1958, 182); В епіграмах [Бернса] переважають короткі голосні, що значно підсилює їх хльосткий сарказм (Рад. літ-во, 5, 1958, 88); Панфьоров знаходить точні слова для передачі коротких і хльостких реплік, які перекривають гамір селянської громади (Рад. літ-во, 2, 1961, 67).
4. розм. Дзвінкий, гучний (про удар, звук). Хребет свій, як бич, як струну, простеля Хльостка какофонія ноти одної Маніакального скрипаля (Бажан, Вибр., 1940, 84); Артистично відтворював [Жержеля] розгонистий і хльосткий голос вчителя (Вол., Місячне срібло, 1901, 175).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 11. — С. 93.