ХЛІВ, а́, ч. Будівля для свійської худоби та птиці. Село було степове; ..коло хат стирчали хліви з високого очерету, вкриті зверху очеретом (Н.-Лев., II, 1956, 218); В хліві кувікало порося, а в розчинені двері конюшні чути було Маріїн гнівно-ласкавий голос до коня (Головко, II, 1957, 115); Голуби жили в дерев’яних клітках у хліві під стелею (Коз., Вибр., 1947, 3); *У порівн. Та вже ж і вибудується він! Не так, як будуються люди — хата як хлів, віконця — дірочки якісь (Мирний, IV, 1955, 212); // перен., розм. Брудне, неприбране, занедбане приміщення. [Степан:] Свахо, не комизься, іди в хату! [Настя:] Яка я тобі сваха? Щоб ти й доки світ сонця не діждав бачити мене у своїм хліві!.. (Кроп., II, 1958, 62); // рідко. Те саме, що сара́й. — Піди ж, Йосипе, принеси ночви з хліва, бо їм треба вмитися з дороги (Тют., Вир, 1964, 211).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 11. — С. 83.