Слово "хотіти" - пояснення

Словник: Словник української мови в 11 томах (СУМ-11)



Тлумачний он-лайн словник української мови «UA-BOOKS.com.ua» об’єднує слова та словосполучення з різних словників.

Слова і словополучення з словника - Словник української мови в 11 томах (СУМ-11)


ХОТІ́ТИ, хо́чу, хо́чеш (розм. хоч), хо́чемо, хо́чете (розм. хочте), недок.

1. чого, з інфін., із спол. щоб, як, і без додатка. Мати бажання, охоту до чогось, відчувати потребу в чому-небудь (в їжі, відпочинку і т. ін.). — На цю приказку я міг би вам дещо відповісти, але маєте щастя, що хочу спати,— сказав Рудик (Коцюб., І, 1955, 201); — Засип мерщій чай, бо я пити хочу..,— сердито сказала Каралаєва до дочки (Н.-Лев., VI, 1966, 56); — Не гомоніть. Хочу тиші,— прошепотіла Олександра Василівна (Довж., І, 1958, 435); У далекому кутку за пуховиками боєць таки знайшов, чого хотів. Там стояла скляна банка з маринованими черешнями (Гончар, III, 1959, 145); // Мати бажання відчути, пізнати що-небудь, зазнати чогось. Гарно того вчити, хто хоче все знати (Укр.. Присл.., 1963, 281); І раю красного не зріла, Не бачила, бо не хотіла Поглянути на божий день (Шевч., II, 1953,368); Слова солодкі,та хотів Я б поцілунків замість слів (Л.Укр., IV,1954, 81); Як хочеш від людей шаноби, Любов і гнів бери у путь (Рильський, III, 1964, 85); Ми казали про вічну любов, і хотів я такої любові (Сос., І, 1957, 193);//Мати бажання робити щось, брати участь у чомусь. Молода з дружками сидить за столом, похиливши голову, ..і вже чи хоче, чи не хоче, а щоб плакала (Кв.-Осн., II, 1956, 392); — Вчиться хоч? — А-а… — Федорченко махнув рукою із звичайною досадою.Ти чому погано вчишся? (Довж., Зач. Десна, 1957, 548); // Мати на меті здійснення чого-небудь, мати якусь мету. — Так скажіть же мені насамперед, чого ви хочете від мене? — удруге поспитав Тихович (Коцюб., І, 1955, 202); — Я догадуюсь, що стара хоче заміж і боїться, щоб дочка не вийшла передніше за неї,— сказав Ломицький (Н.-Лев., VI, 1966, 78); Я хочу сил повсталого титана, щоб оспівать нестримну волю має (Сос., І, 1957, 483); — Розумієш, кучерява, чого ми хочемо? — підійшов Козаков до худорлявенької дівчинки.. — Щоб ти не різала мамалигу ниткою, розумієш? (Гончар, III, 1959, 15); Люди нічого незаконного, коли подумати, не вимагали від пана: тільки хотіли за свою роботу мати більший заробіток (Стельмах, І, 1962, 580); // Зичити, бажати чогось для кого-небудь. [Кнур:] Хіба ж я чого лихого їй жадав, хіба ж я зле замишляв? Я ж хотів, як краще… (Мирний, V, 1955, 84); Нам батьки і вчителі Хочуть щастя на землі (Рильський, Урожай, 1950, 51); — Я лиш добра хотів народу… (Сос., І, 1957, 445);— Ти нашої школи не бійся. Суворо — це правда, але ми тобі зла не хочемо, з часом призвичаїшся (Гончар, Бригантина, 1973, 7); // розм. Просити, вимагати певну суму, ціну за що-небудь. — Подумайте, що буде, коли я заплачу стільки, скільки хочуть забастовщики? (Стельмах, І, 1962, 566).

&́9671; Де хо́чу (хо́чеш, хо́че і т. ін.) — у будь-якому місці, будь-де, де-небудь, байдуже де. —Людей…А де ж я їх візьму, тих людей? — Та де хочеш бери, а мусять бути (Хотк., II, 1966, 180); Попросили Таки старого Самуїла, Щоб він де хоче, там і взяв, А дав би їм, старий, царя (Шевч., II, 1953, 352); Мені незвичайним був самий факт, що ось-то люди можуть собі зійтись, де хочуть (Л. Укр., V, 1956, 45); І слу́хати не хо́че (не хо́чу, не хоті́в і т. ін.) див. слу́хати; Кого́ хо́чу (хо́чеш, хо́че і т. ін.) — будь-кого, кожного, усякого. — А, боже ж мій! Я не така людина, кого хочете поспитайте,— хвилювався Семен (Коцюб., І, 1955, 45); Коли́ хо́чеш (хо́чете і т. ін.), у знач. вставн. сл.— уживається для вираження згоди із співрозмовником, поступки перед ним у чомусь у знач.: а) може, мабуть. — Так, справді, просто й, коли хочеш — доцільно (Ле, Міжгір’я, 1953, 10); [Петро:] Коли хоч, Галю, то не без правди і в річах Луки Семеновича (Мирний, V, 1955, 147); — Я не біла голубка. Я, коли хоч, стану вовчицею, і тоді князеві буде трудно й небезпечно навіть справдовуватись та войдуватись зо мною (Н.-Лев., VII, 1966, 124); б) хай і так, можна й так. — Ваш голос мені теж ніби знайомий. А я Лук’янів син — Данило, коли хочете (Панч, Синів.., 1959, 7); Котри́й хо́чеш — хто-, що-небудь. [Гелен:] Певен я: коли б та перемога була в руці Гелени, в Поліксени чи в Андромахи, чи в котрої хочеш, та не в твоїй,— вона була б за нами (Л. Укр., II, 1951, 295); Куди́ хо́чу (хо́чеш, хо́че і т.ін.) — будь-куди, в будь-якому напрямі, в будь-яке місце. Як переїдеш Вересоч, так і їдь, куди хоч (гребля там клята) (Укр.. присл.., 1963, 289); — Поля й грунти тут тепер суспіль мої, а ви йдіть собі, куди хочете, про мене живіть собі на грунтах, як і жили досі (Н.-Лев., VII, 1966, 271); Не хоті́ти відстава́ти (відста́ти) див. відстава́ти; Не хотячи́ (не хоті́вши) — не бажаючи того; мимоволі. [Річард:] Колего Брайд!.. Не слухає… розсердивсь! Не хотячи, образив я людину (Л. Укр., III, 1952, 101); Не хоті́ти зна́ти кого, що — не зважати на когось, щось, не визнавати кого-, що-небудь. Зостався Чіпка в Бородая, Хазяїн коло його спершу миром та ласкою, показує й розказує — як і що, й коли робити… Так же Чіпка нічого й знати не хоче! (Мирний, І, 1949, 148); Очі блакитні їй любі, і ніяких інших вона знати не хоче (Гончар, Людина.., 1960, 51); Не хо́че коза́ на торг, та [її́] веду́ть див. коза́; Пече́ної кри́ги хоті́ти див. кри́га; Плюва́ти я хоті́в див. плюва́ти; Скі́льки хо́чу (хо́чеш, хо́че і т. ін.) — у будь-якій кількості; багато, досхочу. Нічого не читаю, хоч книжок і газет — скільки хачеш (Коцюб., III, 1956, 404); Опришкам, звичайно, боятися було нічого, і вони потішалися над Химчєком скільки хотіли (Хотк., II, 1966, 187); [Хіба́] рожна́ хо́чеш?; А рожна́ не хо́чеш (не хоч)? див, роже́н; Хоті́в [крізь зе́млю] провали́тися див. прова́люватися; Хо́чеш не хо́чеш — те саме, що Хо́ч-не-хо́ч. Трапилось так, що під самим Фастовом обломилась карета і, хочеш не хочеш, довелося заїхати до схизмата (Панч, Гомон. Україна, 1954, 39); Хоч що хоч — ні за що, як не проси. Як забрав Грицько жито до себе, то хоч що хоч, шинкарка без грошей і осьмушки не дає (Мирний, І, 1949, 283); Хто хо́чеш (хоч) — будь-хто, перший-ліпший, байдуже хто. — У нас у Січі приїжджай хто хоч, устроми ратище в землю, а сам сідай, їж і пий хоч трісни — ніхто тобі ложкою очей не поротиме (П. Куліш, Вибр., 1969, 104); Що хо́чу (хо́чеш, хо́че і т. ін.) — будь-що, усе без винятку. — Ми тут з тобою одні! Можемо виробляти, що хочеш! Свистіти, співати! (Гончар, Тронка, 1963, 230); Як [собі́] хо́чеш (хо́чете і т. ін.), у знач. вставн. сл.:а) як тобі (вам і т. ін.) забажається. Уже як хочете, хоч лайте, Хоч і не лайте й не читайте — Про мене… Я і не прошу, Для себе, братики, спишу (Шевч., II, 1953, 105); — Сідай і ти, Денисе, рубанем… Тут вистачить.— Ні, я вже.— Як хочеш… А я повеселюсь (Гончар, III, 1959, 317); б) все одно, незважаючи ні на що. — Ну, вже як хочеш, Романе, а ми звичаю не зламаємо (Н.-Лев., VI, 1966, 346); — От, тату, дали мені жінку, тепер візьміть її собі, бо я з нею не житиму..— Чому ж це так?..— Як собі хочете, а ми вкупі не будемо… (Коцюб., І, 1955, 33); Тритузний, мабуть, теж мав за спиною неабиякий досвід цієї складної ходьби, бо почувався аж надто впевнено, наперед похвалявся:— Головний приз буде мій, це вже як собі хочте (Гончар, Бригантина, 1973, 120); Як хо́чу (хо́чеш, хо́че і т. ін.)— будь-як, як забажається; як знаю (знаєш, знає і т. ін.). На своїм коню як хочеш їдеш (Укр.. присл.., 1963, 151); Де не взявся сизокрилий Голубок — Як ухопить Горобчика за чубок! Пом’яв його, понівечив, як хотів, Оскуб його, молодчика, та й пустив (Гл., Вибр., 1951, 53); — А я думав про вас зовсім інакше,— несміливо обізвався Ломицький.Як хочете, так і думайте. Мені байдуже (Н.-Лев., VI, 1966, 54); — Діток у нього двойко було, а жінка померла… То було і яєчко, і молочко, і сметанка в празник, а тепер хліб та картопля — от тобі й усе… І живи, як хоч (Хотк., І, 1966, 71); Директор окликнув, хлопець голови не підвів. Вважайте, мовляв, що не почув за гуркотнявою… Вважайте, як хочте! (Гончар, Бригантина, 1973, 113).

2. з інфін. Мати намір, збиратися (щось робити). Вона хотіла приміряти, що їй буде краще до лиця, чи який очіпок, чи кораблик? (Кв.-Осн., II, 1956, 238); Яків хотів свиснути, та не зміг (Мирний, І, 1954, 299); Вона [Анеля] біжить поперед мене, наче не чує, і має вигляд миші, що хоче шуснути в шпарку (Коцюб., II, 1955, 266); Юра ладнався вже образитися та заревти: дорослі ніколи не хотіли відповідати прямо і намагалися уникнути виразної відповіді (Смолич, II, 1958, 8); Падькалася Параска, всіма силами хотіла звернути розмову у другий бік (Хотк., II, 1966, 259); — Товаришу начдив,— почувся голос Титаренка,— а чи правда, що після війни ви хочете всю землю засадити садами? (Довж., І, 1958, 190); Він хотів, нікого, звичайно, не попереджаючи, посадити свій полк на рибальські шхуни й трамбаки, перепливти море й висісти вночі біля Севастополя (Ю. Янов., II, 1958, 234).

3. з інфін. Уживається на позначення можливості, вірогідності здійснення чого-небудь. Ні вуси, ні борода не хотіли рости на його темному, як юхт, обличчі (Коцюб., І, 1955, 34); Крадеться із-за обрію зима, Усякий клопіт голову морочить, А руки відпочить ніяк не хочуть… (Рильський, II, 1960, 281); Мовчить хлоп’я, нога сама собою хоче колупнути підлогу (Гончар, Бригантина, 1973, 6); *Образно. Неначе день заплакать хоче, і дітвора шумить кругом… (Сос., І, 1957, 232).

4. у формах: хочеш, хоч, хочете, хочте. Уживається в безсполучникових реченнях, що виражають допустовість, умову. — Чи вам не нудно самим? Хочете, я з вами посиджу? (Вовчок, І, 1955, 375); — А пасіку на кого кинемо, Свириде? Роя дожидаю, повинен рій сьогодні бути..— Не знаю, діду. Хочете, я постережу роя (Мирний, І, 1954, 280); — Цікаво, скільки буде від нас до того дредноута? — запитує Тоня, задивившись на судно, що бовваніє в затоці..— Хочеш, Тоню, махнем туди. Ми вже з хлопцями бували там… (Гончар, Тронка, 1963, 232); [Василько:] Трояндо, хочте вірте, хочте — ні, Ненависті ні краплі я не маю (Крот., Вибр., 1959, 565); — Ет, що то трудне! — розпалювавсь Йон,— я і з рушницею всю муштру знаю. Хоч — покажу? (Коцюб., І, 1955, 243); — Ну, ти мене трохи знаєш: не вмію ні божитися, ні хреститися. Сказав — і все. А далі вже діло твоє: хоч — вір, хоч — не вір (Головко, А. Гармаш, 1971, 513).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 11. — С. 132.