ХО́Ч-НЕ-ХО́Ч, присл., розм. Незалежно від чийогось бажання; мимоволі, мимохіть. Так прехороше та жалібно співають [дяки], що хоч-не-хоч, так заплачеш (Кв.-Осн., II, 1956, 96); Баран часом із великого свого ума наставить лоба й не хоче йти. Тоді підбігає пес, злегка кусає за бік — і баран хоч-не-хоч біжить ча місце (Хотк., Довбуш, 1965, 86); Трудно буде в кузні день у день з ранку до вечора. Це не те, що при батькові — заохотки. Найнявся — продався: роби хоч-не-хоч! (Головко, II, 1957, 393); — Прямо скажем, трудний хлопець, але є в ньому й таке, що хоч-не-хоч викликає симпатію… (Гончар, Бригантина, 1973, 154).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 11. — С. 136.