ХРОПНУ́ТИ, ну, неш, док., перех., розм. Ударити, кинути, розбити. Як глянув [Олексій] на свій портрет, здоймів [здійняв] його з стіни і хропнув об землю (П. Куліш, Вибр., 1969, 300); Не вгадала, як і хропнула вона миску (Сл. Гр.).
ХРОПНУ́ТИ, ну́, не́ш, док., розм. Однокр. до хропі́ти, хропти́. Яків заворушився, хропнув на всю хату — і знову тихе харчання і важкий сон (Мирний, І, 1954, 279); Чув [Баржак], як підозріло гупнуло раптом, затріщала акація, хропнув чийсь кінь, шугонувши убік через канаву (Гончар, II, 1959, 87); Став розказувати [Хома].., як танцював і як Юдун йому розказував, що які порядки є у пеклі… та як розказав усе, протягсь, хропнув тричі та тут при людях і вмер… (Кв.-Осп., II, 1956, 252).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 11. — С. 156.