ХРУ́ПАТИ, аю, аєш, недок., розм.
1. неперех. Видавати тріск, хрускіт; хрустіти. Іще сніги удень воркують голубами, А вечорами хрупають, немов обрік (Стельмах, V, 1963, 215); Коні обережно ступали з купки на купку, тонкий льодок хрупав під копитами коней (Перв., Атака.., 1946, 114).
2. неперех. Видавати хрускіт при розжовуванні їжі; хрумтіти. Під’їхали [хлопці] під самий ліс. Попутали коней і юрбою посідали в холодну невеличку конюшину. Коні з жадобою хрупали і розлазилися на всі боки (Ірчан, II, 1958, 74); // перех. і без додатка. Їсти, жувати щось з хрумкотом. Там він [Кіт] виліз на загату, положив Голуб’ятко перед себе та почав хрупати (Фр., IV, 1950, 83); Сухоребра, як цвіркун, Кирилова конячина хрупає мляво з опалки солом’яну січку (Козл., На переломі, 1947, 14); Хрупаючи сухарі, діти навперейми розповідали.., що приходила тітка Глаша і принесла їм печеної картоплі (Бойч., Молодість, 1949, 3).
3. перех. і неперех., діал. Ударяти, бити. Залужанські дядьки, заможні і жадібні, шпортали один одного вилами, хрупали по головах оглоблями за землю, за межу, за вкрадений сніп, за випасену отаву (Тют., Вир, 1964, 369).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 11. — С. 157.