ХРУСТКИ́Й, а́, е́.
1. Який видає тріск, хрустить. — Підемо,— роздратовано урвав його Сагайдачний і рушив по хрустких уламках алебастрових рам, дзеркал і посуду (Тулуб, Людолови, II, 1957, 128); Він ховає хустку до кишені, підводить очі на провідника, бере з його рук хрустку пачку і, розірвавши пергамент, добуває з неї сухарик (Досв., Вибр., 1959, 206); *Образно. Не забуду вечора хрусткого, Інею й тоненького льодку, Коли сам я вийшов на дорогу, Ніби вперше на своїм віку (Рильський, III, 1961, 268); Як в темряві усе завмерло! Хрусткий на серці стигне лід, і з неба падають, мов перли, огненні сльози Персеїд (Др.-Хмара, Вибр., 1969, 35); Вони виходять на вулицю у колюче сяйво січневого хрусткого морозу (Собко, Матв. затока, 1962, 285).
2. Крихкий, ламкий. І хоча калюжі уночі ще вкривалися тоненькою, хрусткою кригою.., сонце вдень уже гріло сильно і тепло (Собко, Звич. життя, 1957, 72); Пробиваючи ціпком хрустку, підрум’янену місяцем скоринку снігу, Степан Васильович бадьоріше прямує до хутора (Стельмах, І, 1962, 645).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 11. — С. 159.