ХУ, виг.
1. Уживається для вираження докору, досади, презирства, огиди і т. ін. Це в тюрмі він? У тюрмі! Так і є. Грати он залізні.. Блощиці он червоніють на них… ху… пороздавлювані (Тесл., З книги життя, 1949, 90); — Ху, чорт, як недобре вийшло (Тют., Вир, 1964, 477).
2. Уживається для вираження стомленості, знемоги і т. ін. Зупинився мій товариш.— Ху,— каже.— Заморився (Хотк., І, 1966, 168); — Ху-у! заморився! — сказало Віхало і по стовпу почало спускатися на поляну (Мирний, IV, 1955, 303); — Ну,— каже цар, — це й дудка! Ху! Хай йому хрін! (Тич., I, 1957, 146).
3. Уживається для вираження полегшення, задоволення. — Пане підполковнику! — здивовано і радісно скрикнув агент.— Ху! Перелякали ж як мене. Я вже чорті-що подумав (Стельмах, II, 1962, 81); — Ху-у!.. Як приємно се [одеколон] освіжає! — Потер [Аркадій Петрович] долонею груди (Коцюб., II, 1955, 383); Ху! От і перша гілляка. Тепер уже діло піде швидше (Смолич, II, 1958, 48).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 11. — С. 166.