ХУДЮ́ЩИЙ, а, е, розм. Дуже худий. Дивували Христю й обидві сестрички — худющі, хворі, може, чи просто отак занехаяні (Головко, А. Гармаш, 1971, 529); За моєї пам’яті вже не було славетної київської «конки» — незграбної споруди на колесах, що пересувалась по рейках, тягнена худющими шкапами… (Рильський, Веч. розмови, 1962, 7); Кіт, зголоднілий, худющий, із смугами, наче у тигра, заспано м’явкнув (Тич., II, 1947, 86); Сторож, мов чорногуз, шанобливо витягується перед вірником. І коли присадкувата постать Шкапонда тримається на кривих, мов рогачі, ногах, то худющі кінцівки Юхрима більше скидаються на невідомо для чого обуті в чоботи дві кочерги (Стельмах, І, 1962, 257).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 11. — С. 171.