ХУЛИ́ТИ, лю́, ли́ш, недок., перех. і без додатка, книжн. Ганьбити, знеславлювати, осуджувати кого-, що-небудь. Ніщо його не відведе від тої хули. Хоч би знав, що той забобон трісне його громом, отже-таки не перестав би хулити (Март., Тв., 1954, 371); — Не хуліть, отче Вікентію! Ви ще не догадуєтесь, яке лихо повисло над вашою головою! (Стельмах, Хліб.., 1959, 420); — Я хулив святих угодників і угодниць, а в трактирі на Мальші, у Нижньому Загаю побив капелана (Гашек, Пригоди.. Швейка, перекл. Масляка, 1958, 490); — Ой, не хули пана бога. Він може вже й завтра покликати нас на свій суд справедливий (Козл., Ю.Крук, 1957, 411).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 11. — С. 172.