ХУРЩИ́К, а́, ч., розм. Те саме, що возі́й. Іван Уласович іде собі стороною і думку гада, усе одно на умі, аж чує — хурщики гукають: — Дядьку, а дядьку! ось криниця! (Стор., І, 1957, 142); Знайшов Павло хурщика та й питає: — Куди, дядьку, їдете? (Тют., Вир, 1964, 285); Увечері до хатини, що притулилася біля підніжжя гір, під’їхала підвода. Хурщики — їх чомусь було аж троє! — і пожилець ледве зняли і занесли до приміщення два важкі дерев’яні ящики (М. Ол., Туди, де бій, 1971, 121).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 11. — С. 175.