ХУСТИ́НА, и, ж., розм. Те саме, що хустка. Ведуть коня вороного, Розбиті копита… А на йому сіделечко Хустиною вкрите (Шевч., II, 1953, 43); В цю хвилину недалечко нас, майже на узліссі, спинилась молодиця. В руках у зав’язаній хустині вона тримала горщик (Досв., Вибр., 1959, 81); Шерстяна біла хустина на ній була величезна і обрамляла обличчя, як клубок морського шумовиння (Сенч., На Бат. горі, 1960, 10); Оця хустина — обтирать чоло, Цей персник — люте відганяти Зло, А сльози ці — я їх собі зіставлю… (Рильський, II, 1960, 271); Коли Орися побачила свою хустину в руках суперниці, гаряча кров ударила в обличчя і затуманила голову (Тют., Вир, 1964, 128); *Образно. Хрумтить, як скло, під кроком знову води замерзлої слюда. І у хустині малиновій зоря у вікна загляда (Сос., Солов. далі, 1957, 20); Неждано поміж деревами хлопець бачить, як на знайомій прогалинці колишеться червона хустина вогню (Стельмах, І, 1962, 263).
Терно́ва хусти́на див. терно́вий2.
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 11. — С. 175.