ХУТОРЯ́НИН, а, ч.
1. Власник хутора (у 1 знач.). [Оксана:] Мені цікаво довідатись, від чого ми заможніші від усіх тутешніх хуторян? (Кроп., І, 1958, 125); Куди ж це він зібрався? На заробітки строковиком у далекі краї? А чи йде на косовицю до багатих тутешніх хуторян? (Цюпа, Краяни, 1971, 35).
2. Мешканець хутора (у 2 знач.). На моріжку коли тину сидить уже цілий гурток хуторян; біліють сорочки, видніються кудлаті голови, босі ноги, тихим блиском сяють заспані очі (Вас., І, 1959, 133); Ще зелено в полях, ще золото літа не покрасило їх. Небо світле, безхмарне, тільки низом, по обрію темними тучами стоять вдалині садки хуторян (Гончар, II, 1959, 239).
3. перен. Людина з обмеженими дрібновласницькими інтересами й вузьким світоглядом. Наша книжка як попадеться у їх руки, то вони аж репетують та хвалять те, що найпоганше. А наші патріоти-хуторяни й собі за ними (Шевч., І, 1951, 374).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 11. — С. 177.