ЦАПИ́НИЙ, а, е. Прикм. до цап. Увійшли несміливо якісь два столяри, старі німці в заялозених сюртуках і в таких старомодних узеньких штаненятах, що їх сухі тонкі ноги були схожі на цапині (Н.-Лев., III, 1956, 245); Дослухуючись до звуків і шумів ночі, він пізнавав за дверима кроки домовика, що має цапині копита (Скл., Святослав, 1959, 17); // Вигот. з шкури цапа. Та тепер вже молоденький [козак] Коня не сідлає, А цапині постоли він На ноги взуває (Манж., Тв, 1955, 111): // перен., розм. Такий, як у цапа. Остапові згадавсь котигорошок.— Хіба я боюсь смерті? — чув він його цапиний голос.— Зроду-звіку… (Коцюб., І, 1955, 366); Дід Прохор задоволено сміявся, по-молодецькому розправляв свої сиві кущуваті вуса, погладжував цапину борідку (Збан., Ліс. красуня, 1955, 18).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 11. — С. 180.