ЦВІРІ́НЬКАТИ, аю, аєш, недок.
1. Видавати звуки «цвірінь-цвірінь» (про горобців та деяких інших птахів); щебетати. Горобці на хаті й по тинах цвірінькали так весело й моторно, мов хотіли сказати, що й вони знають, коли весна (Гр., II, 1963, 488); Дмухне вітрець,— замають ганчірки, Захилитає страхопуд руками. Лякаються, цвірінькають пташки! Іде переполох між горобцями! (Крим., Вибр., 1965, 75); До вікон Горобчик прибився, цвірінькав: жив! жив!.. (Нех., Хто сіє вітер, 1959, 85); Ось, весело цвірінькаючи, хвиляста пролетіло зграйка жвавих красунів щигликів, чижів і коноплянок (Коп., Як вони.., 1961, 17).
2. Видавати характерні тріскотливі звуки (про цвіркунів, коників); сюрчати. В хаті було тихо: тільки солома тріщала в грубці та цвіркун цвірінькав під полом (Коцюб., І, 1955, 86); Під піччю цвірінькав цвіркун (Десняк, Вибр., 1947, 221); // Про подібні звуки, утворювані різними предметами, інструментами. Ніжно торкаючись, тихо співають медалі, і срібно цвірінькає мідь по червленій емалі (Голов., Поезії, 1955, 148); Той [цирульник] усадовив поета на табуретку, і над його вухами довго цвірінькали й щебетали гострі ножиці, знімаючи з шиї та голови буйно відросле волосся й двомісячну бороду (Тулуб, В степу.., 1964, 28).
3. перен., розм. Говорити швидко, голосно. — Кликнемо Христю, Мар’ю, прислуга тут — хай вони послухають; та спитаємо, що вони скажуть,— цвірінькав Проценко (Мирний, III, 1954, 204).
&́9671; Цвірі́нькати в о́чі (в ві́чі) — те саме, що Цві́кати в о́чі (в ві́чі) (див. цві́кати). — Гадаєш, мені це мило, як кожний з знайомих приходить і цвірінькає мені в вічі, що ось то вона була тією, котра з-поміж цілого гурту знайомих і чужих вибавила мене одна від смерті (Коб., III, 1956, 233).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 11. — С. 186.