ЦИБА́ТИ, а́ю, а́єш, недок.
1. Широко ступати, високо підіймаючи ноги; пересуватися підстрибом (перев. про людину чи тварину). Дід Пилип у білому плащі з капюшоном, як воїн-розвідник, цибає ведмедем по білому морю (Бабляк, Вишн. сад, 1960, 96); — З вами справді важко говорити,— мовив Заніздра, цибаючи довгими ногами і погойдуючись у такт своїм крокам (Добр., Ол. солдатики, 1961, 86).
2. Робити стрибок, стрибки; стрибати. Замість поважного, філософського сумування з’являлося бажання цибати, стрибати, співати, сміятися (Крим., Вибр., 1965, 335); Юрась підтягнув руками штани і, високо піднімаючи ноги, почав цибати з купини на купину (Чорн., Визвол. земля, 1950, 68); *Образно. — Хочу, щоб ти не цибала бездумно, наче кізка. Життя не луг (Рибак, Час.., 1960, 454).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 11. — С. 205.