ЦИ́ТЬКНУТИ і ЦИ́ТЬНУТИ, ну, неш, док., розм. Однокр. до ци́тькати. Підтовпились ближче до Марка всі й ждуть. Тиша. Хтось прокашлятись хотів, та на його цитькнули, і той проковтнув кашель (М. Куліш, П’єси, 1960, 125); Він щохвилинки мусив одриватися від розмови, щоб когось відтягти за штанці, або дати стусана, або цитьнути… бо ж тієї малечі було понад десяток (Досв., Вибр., 1959, 54); — Я не хочу вмирати! — раптом закричав Мазуренко.— Не хочу, не хочу, не хочу! — Мовчіть, а то почує вартовий,— цитьнув на нього майор (Загреб., Європа 45, 1959, 10); *Образно. Дрібно фуркнувши, з-під ноги вилетіла просянка, злякано цитькнула на когось: «цик-цить, цик-цить» (Стельмах, II, 1962, 359).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 11. — С. 222.