ЦМО́КНУТИ, ну, неш, док., перех. і неперех. Однокр. до цмо́кати. — А що ж твій Стамбул? Ти ж не зібрав ще грошей? Як ти поїдеш? — Бекір мотнув головою й зневажливо цмокнув (Коцюб., II, 1955, 161); Батько, обтерши собі серветою вуси, цмокнув ще остатній раз, смакуючи саму споминку по так добрій учті (Фр., II, 1950, 82); — До чого ж ви мене покликали? — дивувався лікар.. Дід цмокнув язиком, зам’явся (Мак., Вибр., 1954, 341); — Дуже неприємна справа, дуже! — цмокнув губами Горбенко (Грим., Подробиці.., 1956, 134); Жменяк попустив віжки, цмокнув на коней, і віз покотився (Томч., Жменяки, 1964, 28); — Не знаю, як вже мені й заприсягтись, моя голубко! — каже козак та пригорнув до себе дівчину і цмокнув її у щоку… (Стор., І, 1957, 83); Він знову, якось так непомітно, спритно цмокнув її в руку (Коз., Листи.., 1967, 178).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 11. — С. 242.