ЦІКА́ВО.
1. Присл. до ціка́вий. Драма — цікаво написана, легко читається… а проте зоставляє якесь чудне враження (Мирний, V, 1955, 423); Юля зуміла побудувати доповідь цікаво і змістовно (Донч., V, 1957, 463); Ваня завжди багато і цікаво говорив (Трип., Дорога.., 1945, 55); Сиві малі очка бігали цікаво та свердлували Славка до самого серця (Март., Тв., 1954, 231); // у знач. присудк. сл. Що то за гуляння на тім грищі було превеселе!..А що вже мені було весело та цікаво, то й не сказати! (Вовчок, VI, 1956, 229); [Микита:] Але мені цікаво ось що,— Скажи мені, чим він тобі до вподоби? (Кроп., І, 1958, 74); Чого це над квітками Схилилась дітвора? — Малим цікаво знати, Як бджілка мед збира (Бойко, Ростіть.., 1959, 25).
2. присл., розм. З інтересом, допитливо. Біля другого воза, схилившись на шкапу, стояв ще молодий парубок цікаво дивився на вас (Мирний, IV, 1955, 311); Маруся цікаво слухала, що оповідав їй батько про шахти (Гр., І, 1963, 376); Вартові пропустили валку, цікаво зазираючи до балагули (Досв., Гюлле, 1961, 69).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 11. — С. 227.