ШАЛАПУ́Т, а, ч.
1. розм. Легковажна, непутяща людина. [Ялина:] Відчепися, чумаче, Відчепися, бурлаче, Відчепись, шалапуте! Бо від тебе дьогтем чути (Рудан., Тв., 1959, 291); Як може він кинути напризволяще оте все, що заробив власними руками.. Ні, він не шалапут, котрому легко на все плюнути і податися у безвість (Рибак, Час.., 1960, 256); // Те саме, що пусту́н. — Толю! Здоров, Толю! — термосав [термосив] за плечі дико радий шалапут [Івашко]. — Прокинься! (Кач., II, 1958, 396).
2. мн. шалапу́ти, ів, заст. У Росії XIX ст.— релігійна секта хлистів; особи, що належали до цієї секти.
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 11. — С. 397.