ШАНО́БА, и, ж. Те саме, що ша́на 1. По полю ходить, носом оре І розкидає по сліду [перо] Одним шанобу, другим горе, Тому привіт, тому біду (Гл., Вибр., 1951, 217); Не придбаю я шаноби В світі між панами, Бо не маю ні худоби, Ні земель з лісами (Черн., Поезії, 1959, 106); Для тої книги треба ясної голови — буде вже на сьогодні. 1 він рішуче й обережно, з шанобою, як першого разу в школі букваря, закрив її (Головко, II, 1957, 393); Як хочеш від людей шаноби, Любов і гнів бери у путь, А то лиш допотопні сноби Твою поезію приймуть (Рильський, III, 1961, 85); Левко наздоганяє Христину, з перебільшеною шанобою скидає шапку і високо підіймає її над головою (Стельмах, І, 1962, 204).
◊ Ма́ти шано́бу: а) (до кого) відчувати глибоку повагу, пошану до кого-небудь. Всі вони мали велику шанобу до пана Адама за його рівний характер, солідність і гуманізм (Коцюб., II, 1955, 253); б) (від кого, в кого) бути шанованим ким-небудь. Іванець.. за свою щиру службу старому Хмельницькому мав велику в його повагу і шанобу (П. Куліш, Вибр., 1969, 58); При всій шано́бі до кого — незважаючи на повагу, пошану до когось, на визнання чиїх-небудь заслуг. — Пане ксьондзе, при всій шанобі до вас, я вважаю, що ваша тактика є злочинний попуст (Тулуб, Людолови, І, 1957, 23); У (в) шано́бі: а) виявляючи повагу, пошану до когось, чогось; з почуттям глибокої поваги, пошани. До тебе, земле героїчна, в серцях людей любов палає вічна, вони твоїм героям і тобі вклоняються в шанобі і в журбі… (Гонч., Вибр., 1959, 228); Параска в шанобі позирала на свого чоловіка (Горд., II, 1959, 244); Пароплави ідуть по Дніпру, Їх гудки, наче пісня, лунають. А дійшовши до круч, до яруг, У шанобі врочисто стихають (Ус., І сьогодні.., 1957, 138); б) будучи шанованим. — Ви скажіть [поетові], що він у мене Буде жить в шанобі, в славі, Тільки, звісно, хай забуде Різні вигадки лукаві (Л. Укр., І, 1951, 382).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 11. — С. 404.