ШВА́РКІТ, коту, ч., розм.
1. Швидка й нерозбірлива мова. Цілими купами йшли цигани, з голосним реготом та шваркотом окружаючи невеличкі однокінки (Фр., VIII, 1952, 360).
2. Уривчастий шум, шелест. Вилася Тисьмениця, блискотячи, мов золота змія, і шваркотіла в віддаленню по камінню, та так, що той шваркіт доходив до слуху, як тихий, мелодійний гомін (Фр., VIII, 1952, 350).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 11. — С. 427.