ШЕЛЕСТІ́ТИ, ещу́, ести́ш, недок. Видавати, утворювати шарудіння, шелест, шерех. Тихенько нива шелестіла, Вітрець тепленький подихав. Сіножать квітами пахтіла І жайворонок десь співав (Гл., Вибр., 1951, 209); Хвилі тихо шелестіли, котячись на берег по дрібних камінцях (Н.-Лев., V, 1966, 289); Тихо шелестіли бойові знамена (Кач., Вибр., 1953, 78); // Рухаючись, працюючи, видавати шарудіння, шерех. Цієї ночі Тимко спав погано. Кілька разів виходив з куреня, слухав, як шумлять сосни і шелестить по піску вартовий (Тют., Вир, 1964, 344); Рівномірно і діловито шелестіли й інші верстати навколо, створюючи живий, шумливий гомін (Ткач, Арена, 1960, 35); Не шелестять по асфальту тролейбуси (Автом., В. Кошик, 1954, 16); // чим. Викликати шелест, приводячи щось у рух. Соловейків нема. Вітер віє, Шелестить верховіттям таємно (Л. Укр., І, 1951, 343); Михайло шелестів газетними аркушами, перебігав поглядом по заголовках (Загреб., Європа. Захід, 1961, 292); Вітер шелестів соняшниками (Гончар, II, 1959, 90); // розм. Говорити щось пошепки. — Сідай, Іване. Сідайте, дочки,-ледве шелестіли старі Демидові вуста (Довж., І, 1958, 313); Зала вся нервово зворухнулася, загула, забубоніла і за хвилину стихла. Тепер усі згуртувалися, хто до кого тяжів, і, чекаючи, шелестіли густим несміливим шепотом (Епік, Тв., 1958, 228); // розм. Тихо лунати (про слова). — Не смійся з того, що я скажу..,— шелестять гарячі слова і приємно огортають теплом Тамару (Хижняк, Тамара, 1957, 113); Біла шия в разках намиста, Наче шовк, шелестять слова. Де ти, зірко моя промениста, Українко моя степова? (Гончар, IV, 1960, 9).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 11. — С. 437.