ШКОЛЯ́РСТВО, а, с.
1. Збірн. до школя́р; школярі. — Плюнь, серце, на того, хто так тобі сказав. Що буцім бог жінкам волосся довге дав За те, що розум їм укоротив чимало: То погань так верзла, школярство так брехало! (Г.-Арт., Байки.., 1958, 59); Довбня сердитий ходив поза школярами й плювався, бурмочучи собі під ніс. Веселе школярство не проминуло і з того посміятись (Мирний, IV, 1955, 109).
2. рідко. Перебування в школі. Повіяло нудом давнім, кошмарним, що заносив колись із школи в рідну хату в часи школярства (Вас., І, 1959, 359); — Узявся вчить, то буду вчить у шахті, без школярства! (Дор., Три богатирі, 1959, 22).
3. перен., зневажл. Наслідування примітивних, схоластичних норм, зразків; несамостійний, учнівський підхід до чогось.
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 11. — С. 481.