ШКРЯБНУ́ТИ, ну́, не́ш, док.
1. перех. і неперех. Однокр. до шкря́бати. Батько вразив її страшенне самолюбство, неначе шкрябнув нігтем по виразці (Н.-Лев., IV, 1956, 248); Тимко відвів руку Елдара, і вона шкрябнула ножем по грубці, прописала слід (Тют., Вир, 1964, 365); Комусь поталанило шкрябнути мене носком по потилиці… (Шовк., Інженери, 1956, 349).
2. неперех., розм., рідко. Втекти від кого-небудь, побігти. Галя, побачивши на порозі свого завідуючого, тихенько ахнула, миттю зім’яла в руці машкару й скоренько шкрябнула на піч (Вас., І, 1959, 121); Як шкрябнув, так тілько мене й бачили (Сл. Гр.).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 11. — С. 483.