ШЛЯ́ХТИЧ, а, ч. Особа, що належить до шляхти. Син убогого шляхтича, новогрудського адвоката, і дочки економа, доброї господині, щирої католички, люблячої матері, А дам [Міцкевич] зростав в обстановці, що її в якійсь мірі можна назвати патріархальною та ідилічною (Рильський, X, 1962, 48); Юзеф Крапивницький, хоч і зубожілий, але родовитий шляхтич, не міг не помітити зухвальства батрака (Чорн., Визвол. земля, 1959, 26); — Але ж вина наймита зовсім не схожі,— сказав я.— Бо я, бачите, не з міщан. Я дворянин, шляхтич, як нас тут звуть. Ми шляхтичі з батьків, з дідів (Н.-Лев., VII, 1966, 263); *У порівн. Маруся їла як ніколи. Все їй здавалося надзвичайно смачним, опришки так гречно припрошували, мов які шляхтичі (Хотк., II, 1966, 145).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 11. — С. 496.