ШМАРКА́Ч, а, ч., зневажл.
1. Шмарката дитина.
2. Молода, недосвідчена, невміла людина, яку не поважають. Він носив білі погони й шашку, як офіцер.. А проте мусив витягатися в струнку та козиряти тому шмаркачеві через те тільки, що [той] був сином його начальства (Коцюб., II, 1955, 368); — Ви цього кавалера знаєте? — питаю. Вони заверещали, як обпечені: — Якого кавалера? На біса він нам здався, такий шмаркач! Перший раз бачимо! (Панч, На калин. мості, 1965, 66); — Тьфу, ти, Марку, чуєш? — аж плюнув Андрій спересердя.— Він, цей Мартинів шмаркач, обзиває нас боягузами (Козл., Ю. Крук, 1957, 357); Хто зачіпав робочу честь, на того він дивився, як на дурну дитину, і поблажливо, грубувато, але без злості говорив: — Шмаркач. Що ти розумієш?.. (Рад. Укр., 13.VIII 1962, 3); — Була б на тебе, хлопче, міцна рука, вміла б приструнчити, не опинився б ти зараз ось тут, у штрафній, не соромив би матір перед людьми. Чесна трудівниця, а має через тебе, шмаркача, ганьбу терпіти! (Гончар, Бригантина, 1973, 22); // Уживається як лайливе слово. — Он довкола тебе,— Боженко махнув лівою рукою, а правою і далі трусив Харитона за маніжку,— довкола тебе київські герої-металісти стоять! Шапку скинь, шмаркач! (Смолич, Мир.., 1958, 49).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 11. — С. 498.