ШПЕ́ТИТИ, шпе́чу, шпе́тиш, недок., перех., розм. Лаяти, сварити кого-небудь. Він, голову піднявши вгору, Кричав, опарений мов пес. Олимпських шпетив на всю губу (Котл., І, 1952, 104); // Суворо відчитувати, ганити кого-небудь. Він [завгосп] саме шпетив кухарів за те, що, видно, несмачного борщу з молодою капустою наварили (Збан., Сеспель, 1961, 116); Одного разу її перестрів у висілку старий Шостак— ішла з річки — і, перепинивши, почав шпетити її: — Судитися почала? З ким? Ти подумала? (Коцюба, Перед грозою, 1958, 133).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 11. — С. 518.