ШПИ́ЛИК, а, ч. Зменш.-пестл. до шпиль. Верба вже розбуркалася і скрізь простягала до сонця блідо-зелене листячко. По горбочках та по шпиликах густа трава й собі піднімала маленькі головки вгору (Гр., II, 1963, 488); Робив [Лаврін] всяку всячину — і лутки, і одвірки, і віконниці.. От він і Жежерині ворота поставив — з піддашшям та з півником на шпилику (Речм., Весн. грози, 1961, 45).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 11. — С. 520.