ШТУКА́Р, я́, ч., розм.
1. Той, хто спритно, уміло робить що-небудь, вправний у чому-небудь. Сьогодні [на столі] не лише листки барвінку, але й сині його квітки! Штукар мій Івась, се він таку несподіванку придумав для мене (Фр., IV, 1950, 346); — От штукар, а! — говорить дядько Іван з захопленням, ніби він уперше зустрічає жайворонка над своєю головою (Д. Бедзик, Дніпро.., 1951, 147); // Жартівник, забавник, пустун. Леонід Семенович теж був з крикливих, був навіть трохи штукар, любив нареготатись і пожартувати (Н.-Лев., IV, 1956, 65); Сам урядник, видно, штукар великий та балагур, знає тьму анекдотів (Вас., Незібр. тв., 1941, 174).
2. Те саме, що фігля́р 1. Оден пес держав том, новел у зубах; другий, якийсь штукар, обернувшись догори ногами, підкидав книжку у повітря (Мак., Вибр., 1954, 13); Після кави друзі ще довго ходили в караван-сараї, то показували Шевченкові китайського штукаря-акробата, який жонглював чотирма тарілками.., то зупинялися послухати акина (Тулуб, В степу.., 1964, 55).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 11. — С. 547.