ШТУКА́РКА, и, ж., розм. Жін. до штука́р. [Старшина:] Попадя наша штукарка! Запровадила моду, щоб кожний раз, як один другого почастує, то щоб зараз і поцілувалися!.. (Кроп., І, 1958, 501); — Ви на неї не обижайтесь,— привітно звернулась вона до Вутаньки, мовби вибачаючись перед нею за грубуваті бабині жарти. — Вона вже всіх нас тут перебрала. — Штукарка,— засміялась Вутанька (Гончар, II, 1959, 166); Не встигли батьки дійти до дверей, як Наташа, безшумно ступаючи по підлозі, підкралася ззаду до батька й міцно обняла його.— Ох ти, штукарка моя хороша! — сказав Стрекаленко, здригнувшись від несподіванки (Бойч., Молодість, 1949, 73); Хлопці довго спостерігали лісових пустунок [білочок], тільки переглядалися та захоплено головами крутили, от, мовляв, штукарки, от спортсменки (Збан., Курил. о-ви, 1963, 232).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 11. — С. 547.