ШТУРЛЯ́ТИ, я́ю, я́єш, недок., перех. і бев додатка, розм. Те саме, що штовха́ти 1, 2. Через поріг штурляють Рязанця. Він з ціпком, важко волочить ногу (Баш, П’єси, 1958, 39); І так торсав [Сивоок], бив Какору по жирних щоках, штурляв у груди, аж тому повернулася свідомість (Загреб., Диво, 1968, 157); Молодь розважалася. Якісь парубчаки, штурляючи один одного, радісно перестрибували з крижини на крижину (Гончар, II, 1959, 201).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 11. — С. 549.