ШУ́МНО. Присл. до шу́мний1. Шумно гнала бистра хвиля, Клекотів Черемош під скалою (Фр., XIII, 1954, 340); Лише берези шумно та ласкаво Шуміли над безладним полем бою (Рильський, III, 1961, 172); Вона все робила шумно — бахкала дверима, гупала каблуками (Коп., Вибр., 1953, 534); Шумно в кімнату зухвалі зайшли женихи й посідали (Гомер, Одіссея, перекл. Б. Тена, 1963, 32); Матюха галантно розкланювався з дамами.. Шумно тиснув руки чоловікам (Головко, II, 1957, 44); Вона ридала, немов дитя,— гірко і шумно (Баш, Надія, 1960, 159); // у знач. присудк. сл. Тут так шумно, так весело, що не хочеться знати щось о часі (Хотк., II, 1966, 419).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 11. — С. 564.