ШУ́ПИТИ, плю, пиш; мн. шу́плять; недок., розм. Те саме, що розумі́ти 1. [Федір:] Що ж, хоч хлопець і почав там трохи шупить у книжці, коли ж взяв у дяка житіє, та не втне (К.-Карий, І, 1960, 178); Не вміє нічого зробити невістка, а ніже не шупить у господарстві (Барв., Опов.., 1902, 319).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 11. — С. 565.