ШУРША́ТИ, шу́, ши́ш, недок., розм. Те саме, що шу́рхати 1. Бризкає звуками метал кіс, шуршать сталеві змії в траві, сліпучо поблискують у проміннях сонця (Хотк., II, 1966, 339); Постоли шуршали у пітьмі ночі, як з леговищ людських, загублених в горах, поспішали сусіди на пізні вогні (Коцюб., II, 1955, 351); По сірому асфальту шинами шуршать блакитні тролейбуси і автобуси (Панч, На калин, мості, 1965, 273); Дощ шуршить по стінах і покрівлях (Дор., Передгроззя, 1935, 85); *Образно. Розгортала шорстке листя огудини рукою, а огірків не бачила. Вирве який — укине в пелену задумано, і ще в листі огудини — шур! шур!.. Аж і не листя то зовсім огіркове, пов’яле од спеки, а спогади, спогади… А вона розгортає їх, шуршить ними. Шукає чого? (Головко, І, 1957, 232).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 11. — С. 568.