ЩЕТИ́НИСТИЙ, а, е.
1. Який має густу щетину (про тварину); // розм. Який густо заріс коротким цупким волоссям (про обличчя чоловіка). Суворий двірник.. слухав свого чудного приймака, попихкуючи крутою люлькою. Дим валив йому з широкого носа, уїдався в вічі і закривав щетинисте обличчя (Мик., II, 1957, 248); Вся права щока Якова одразу припухла і залила вогнем навіть щетинисту скроню (Стельмах, II, 1962, 11); // перен. Укритий чим-небудь колючим, цупким, настовбурченим, що нагадує щетину. Сонце запало за щетинисті гори, лишивши на спогад про себе червонясті шапки сосон і кедрів (Мур., Жила.. вдова, 1960, 10).
2. Цупкий, схожий на щетину (про волосся).— Кажуть, батьківська любов для дітей — що сонце. Бачиш, який розцвів. О, мало не репне! — і він полоскотав щетинистими вусами замурзані щоки дитини (Речм., Весн. грози, 1961, 13); // перен. Колючий, настовбурчений, який нагадує щетину. Б’є сапка приплесканий темний корж землі, дзвенить на грудді, огортається сухим сірим димом, підтинає хопту, і щетинистий осот не годен проколоти огрубілих темно-зелених пальців (Стельмах, II, 1962, 407).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 11. — С. 583.