ЩУ́КА, и, ж. Хижа прісноводна промислова риба, що має видовжене тіло із сплющеною зверху витягнутою головою. Щука-риба в воді по волі гуляє, А я стою та думаю, що пари не маю (Чуб., V, 1874, 2); Вдарю бовтом раз і вдруге, Сонну рибу сполохну; Те і діло сак виймаю, Щуку й окуня тягну (Щог., Поезії, 1958, 143); Голодні бурлаки уплітали свіжу щуку, осетрину й білугу на всі заставки (Н.-Лев., II, 1956, 222); Дома нас чекала фарширована щука (Досв., Вибр., 1959, 52); Під берегом, у тихій заводі, ударила хижа щука, полюючи за мальком (Шиян, Баланда, 1957, 113); *Образно. Гарячі щуки плещуть в хмарі, І в невід ловить їх земля (Стельмах, Добрий ранок, 1941, 11); *У порівн. Карпо, як щука, кидався від його і плавав, показував, як треба пливти (Мирний, І, 1954, 249).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 11. — С. 609.