ІГНОРУВА́ТИ, у́ю, у́єш, недок. і док., перех. Навмисно не помічати кого-, чого-небудь, не звертати уваги на когось, щось. Віддавна привикла вона до того, що її найближчі цілковито ігнорували її (Фр., II, 1950, 301); — Чого вона мене ігнорує, наче мене нема у хаті? (Коцюб., II, 1955, 249); Дівчата невмолимо замикали вікна, зсовували занавіски й намагалися ігнорувати те, що стукало вже.. до їхніх юних сердець (Ю. Янов., II, 1954, 85); // Не брати до уваги чого-небудь, легковажити чимось. [Смола:] Громадська робота вища за шкурні інтереси. Ігнорувати її нікому не дозволяється (Мик., І, 1957, 157); Завдяки тому, що мистецтво основним своїм об’єктом має людину, воно не може ігнорувати багатства проявів її життя (Мист., 2, 1956, 16).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 4. — С. 9.