ІМЕ́ННИК, а, ч. Відмінювана частина мови, що позначає предмет, дію, явище, ознаку тощо, напр.: стіл, читання, вітер, білість і т. ін. Літературна стійкість твору не зміниться од того, чи буде в іменниках на кінці я або є (Коцюб., III, 1956, 240); Розрізняють іменники власні, що вказують на одиничні предмети (Петро, Київ), і загальні (місто, книга, хлопець) (Сл. лінгв.терм., 1957, 71).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 4. — С. 19.