ІМПЕРАТИ́ВНИЙ, а, е.
1. книжн. Який вимагає беззастережного підпорядкування, реагування, виконання; наказовий. На імперативний дзвоник шефа чарівна хорунжеса прочинила двері і стала на порозі по-військовому струнко (Смолич, Мир.., 1958, 88); Можна було б згадати тут неповторне лукавство вишнівської усмішки, що так різниться від імперативних, вольових інтонацій сатири Маяковського (Рад. літ-во, 4, 1963, 25).
2. грам. Стос. до імперативу (у 2 знач.). Імперативна форма дієслова.
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 4. — С. 20.