ІСКРИ́СТИЙ, а, е.
1. Який сяє іскрами (у 1, 2 знач.); блискучий. Сонце стояло якраз над головою і наче огнем пекло, таке було іскристе (Мирний, І, 1954, 261); Хвиля іскриста Грає вільно по синьому морі (Л. Укр., І, 1951, 17); Великі, іскристі, як вугіль, очі нерухомо світились на нього з-під краю шинелі (Гончар, І, 1954, 150); // Пінявий, пінистий, шумливий. Впала [скорбна істота] до ніг мені з мольбою, але перешкоджає слухати дзвону кришталевих бокалів, шипіння іскристого напою (Хотк., I, 1966, 133); Говорилися промови, і іскристе вино виривало корки з пляшок (Собко, Граніт, 1937, 150).
2. перен. Яскравий, виразистий. Іскристий народний гумор, влучний дотеп.. надали творові ("Енеїді»] Котляревського національного українського забарвлення (Іст. укр. літ., І, 1954, 145); Посміхнулася Катерина своєю іскристою білозубою посмішкою (Руд., Остання шабля, 1959, 47).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 4. — С. 48.