Семе́на = Симео́на-Літопрово́дця (Сто́впника) день —
1) за церковним календарем, народні назви свята на честь преподобного Симеона Стовпника, що відзначається 1/14 вересня; початок бабиного літа; оскільки до 1700 р. Новий рік починався 1 вересня, Семена називали Літопроводцем (літа — пори року і літа — року); на Семена гасили звичайний старий вогонь і запалювали живий шляхом тертя дерева об дерево (на Поліссі — запалювали посвіт); у ніч на Семена колись святкували весі́лля сві́чки,або свя́то сві́чки (див. сві́чка4); у давні часи справляли обстри́жини (див.) і садовили княжичів на коні; гуляння закінчувалося на вулиці; починалися вечорниці; завершувалися всі торговельні та господарські угоди; це був останній термін сплати державних податків; копають картоплю, збирають баштанні культури, готують соління; існують народні прикмети, — «на Семена ластівки ховаються у колодязь», «хто не посіє до Семена, в того життя буде злиденне»; меншає кількість горобців, — «чорт міряє їх міркою». Семен літо проводжає, осінь зустрічає (приказка); Минулися гречанії жнива, Семен натяг кожух на плечі (Є. Гребінка).
2) Семе́н (зменшено-пестливі — Семе́нко, Семе́нонько, Семе́ночко, Семе́нчик, Семко́, Сенько́, Се́ня, Сень, Се́ньо) — українізоване християнське чоловіче ім’я (від давньо-євр. Šim’ōn — «Бог чує»); у фольклорі виступає символом попихача («Семен муки, Семен дров, Семен туди, звідки знов»), невправності, недоладності («Сидить Семен під кручею, ловить раки онучею»), а також уживається для внутрішнього римування («Ой Семене, Семене, ходи, серце, до мене!», «Про мене, Семене»), часто іронічно чи з гумором («Сип, Семене, най ся меле», «Їж, Семене, хоч не солене», «Гуляй, Семене, я до тебе, ти до мене», «Не пойти за пенька, коли не маш Сенька» — аби за кого піти заміж). Ой оре Семен, оре да на шлях поглядає, Чужі жінки обід несуть, моєї немає (пісня); — Семеночку, соколе мій! Чого ти невеселий став? (Б. Грінченко).
Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006.— С. 533-534.