сонцепокло́нство = сонцепокло́нництво — поклоніння сонцю як божеству; у дохристиянські часи слов’яни поклонялися природним стихіям — сонцю, вогню, воді; домінував солярний світогляд, бо давні люди вбачали в сонці могутнє джерело тепла і світла, від якого цілковито залежали їхнє життя і добробут; зміни пори року викликали асоціації з богом, який вмирає і оживає; сонцю присвячувалися головні свята — Іва́на Купа́ла (див.), Коляда́ (див.), Про́води (див.); обрядові ігри, танці й пісні, що супроводжували їх, славили передусім со́нце (див.).
Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006.— С. 566.