ВАЙЛУВА́ТИЙ, а, е. Незграбний, неповороткий, повільний у рухах. Він мовчазний, вайлуватий і ходить завжди насуплений (Збан., Мор. чайка, 1959, 134); Люда, як дика коза, легко спустилася з урвища, і Терень, вайлуватий, як ведмідь, ледве встигав за нею (Донч., І, 1956, 526); // Хиткий (про ходу, біг і т. ін.). Торяник ішов своєю неквапливою, трохи вайлуватою ходою (Жур., Опов., 1956, 148).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 1. — С. 282.