ВГО́ЛОС (УГО́ЛОС), присл. Так, що можна чути, голосно (говорити, сміятися, плакати, читати, думати і т. ін.). Дворові не шепталися, а вголос гомоніли між собою, що як не крути, а правда своє візьме (Мирний, IV, 1955, 209); Маруся взяла яблуко й так химерно гризла його трьома зубами в роті, що дитина аж уголос зареготалась (Н.-Лев., III, 1956, 349); Ганна Степанівна вишивала, а чоловік її читав уголос книжку (Гжицький, Чорне озеро, 1961, 376); Побачивши Василька, вона заплакала вголос (Панч, Гарні хлопці, 1959, 94); — Потрібні господарі, — подумав Никодим уголос (Гур., Новели, 1951, 39).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 1. — С. 308.