ВИЙМА́ТИ, а́ю, а́єш, недок., ВИ́ЙНЯТИ, йму, ймеш, док., перех. Діставати, витягати що-небудь звідкись. Іде в покої… Ключ виймає, Прийшов і двері одмикає (Шевч., II, 1953, 16); [Горпина:] Чого стовбичиш? В хату йди. Хліб вже досі виймати час (Собко, П’єси, 1958, 29); Стара Джериха вийняла з скрині сувій полотна (Н.-Лев., II, 1956, 243); Дівчина вийняла з кишені пакуночок (Дмит., Наречена, 1959, 157); // Витягати звідки-небудь руку, палець. Потому я виймав руки, з них стікала вода, а я брався за весла (Коцюб., II, 1955, 302); // Вибирати, викопувати (грунт, корисні копалини). Вдень і вночі працюють електричні екскаватори, які виймають грунт з берегової частини котлована (Рад. Укр., 22.VIІІ 1951, 1).
Вийма́ти (ви́йняти) о́чі — викльовувати або виколювати очі. Орел вийняв карі очі На чужому полі (Шевч., І, 1951, 4).
◊ Вийма́ти (ви́йняти) ду́шу (се́рце) — викликати такі почуття, які знесилюють, виснажують, поволі гублять людину. Нехай.. щодня, щогодини серце їй [дівчині] крає, нехай раз у раз душу з неї виймає — байдуже! (Вовчок, VI, 1956, 288); [Мар’яна:] Ох, люблю я твої очі! Вийняли вони у мене моє серце (Вас., III, 1960, 35).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 1. — С. 403.